Постанова ЄСПЛ від 25 липня 2017 року по справі "Ростовцев (Rostovtsev) проти України" (заява N 2728/16).
У 2016 році заявнику була надана допомога в підготовці заяви. Згодом заява була комунікувати Україні.
У справі успішно розглянута скарга заявника на неможливість перегляду обвинувального вироку в зв'язку з непередбачуваним застосуванням правил кримінального процесу. У справі допущено порушення вимог статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Заявник, який не користувався послугами адвоката в ході судового розгляду, був засуджений за незаконне придбання та зберігання наркотичних засобів, злочин, передбачений частиною 2 статті 309 Кримінального кодексу, і був засуджений до позбавлення волі. Він намагався оскаржити вирок на тій підставі, що йому слід було висунути обвинувачення в менш тяжкому злочині, "порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів", передбаченому статтею 320 Кримінального кодексу. Однак йому було відмовлено в праві оскарження, коли апеляційний суд зазначив, що, оскільки заявник визнав обставини вчинення злочину в суді, відповідно до частини 2 статті 394 Кримінально-процесуального кодексу він не міг оскаржити вирок.
У конвенційного розгляді заявник стверджував, посилаючись на статтю 2 Протоколу N 7 до Конвенції, на те, що він був позбавлений права оскарження і, зокрема, оскарження правової кваліфікації дій, у скоєнні яких він зізнався.
ПИТАННЯ ПРАВА
З приводу дотримання статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції. Не було оскаржено, що в принципі заявник мав право на перегляд справи за його скаргою і що він не міг це зробити, оскільки визнав обставини, на яких грунтувалося обвинувачення проти, таким чином, погодився на спрощену форму розгляду. Однак, хоча визнання заявника могло становити відмову від деяких його процесуальних прав, також не було оскаржено, що будь-який подібний відмова не охоплював право на оскарження з причин правової кваліфікації його дій. Саме такими і були підстави його скарги. Відповідно, не можна стверджувати, що заявник відмовився від свого права на оскарження. Частина друга статті 394 Кримінально-процесуального кодексу передбачає: "Судове рішення суду першої інстанції не може бути оскаржене в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися в ході судового розгляду і дослідження яких були визнані судом недоцільними відповідно до положень частини третьої статті 349 цього Кодексу ".
Апеляційний суд прямо послався на правову кваліфікацію дій заявника як на одну з підстав, за якими рішення не підлягало оскарженню, і його висновки були схвалені Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - HSC). Однак ця позиція прямо суперечила тлумаченню владою держави-відповідача застосовних внутрішньодержавних правових норм і прецедентну практику HSC, процитованої владою України, згідно з якою поняття "обставини", використане в відповідному внутрішньодержавному розгляді, поширювалося тільки на фактичні обставини справи і не включало їх кримінально-правову кваліфікацію . Крім того, сам HSC з посиланням на справжню скаргу, що знаходиться на розгляді Європейського Суду, нагадав в циркулярному листі нижчестоящим судам, що визнання фактичних обставин в суді не позбавляє підсудного права оскаржити вирок з причин неправильного застосування матеріального права. Отже, не можна було стверджувати, що заявник повинен був передбачити, що, визнаючи факти, встановлені судом в ході розгляду, він відмовляється від можливості оскарження свого обвинувального вироку, якщо він вважав правову кваліфікацію його дій неправильною.
Відповідно, тлумачення відповідних внутрішньодержавних правових норм, прийняте судами країни в справі заявника, не було "передбачуваним", і, приймаючи його, суди України порушили саму суть його права на оскарження.
ПОСТАНОВА
У справі допущено порушення вимог статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції (прийнято одноголосно).
КОМПЕНСАЦІЯ
В порядку застосування статті 41 Конвенції. Встановлення факту порушення було б достатньою справедливою компенсацією моральної шкоди, поновлення розгляду в принципі становило б найбільш доцільну форму відшкодування, доступну в законодавстві України.