Постанова ЄСПЛ від 04 липня 2019 року по справі "Свитлана Ільченко (Svitlana Ilchenko) проти України" (заява N 47166/09).
У 2009 році заявниці було надано допомогу в підготовці заяви. Згодом заява була комунікувати Україні.
У справі успішно розглянута заява на відсутність компенсації за приватний гараж, що розташовувався на земельній ділянці, що знаходився у державній власності, і знесений для побудови комерційного житла. У справі допущено порушення вимог статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Заявниця користувалася гаражем у дворі свого будинку з 1980 року. У 1995 році вона зареєструвала на нього право власності. У 2003 році міська рада надала земельну ділянку, на якому знаходився гараж, для реалізації нового житлового проекту приватним забудовником. Влада міста запропонували заявниці виплатити грошову компенсацію, однак вона не відреагувала на пропозиції про переговори. Її гараж був знесений після винесення судами України постанов, в яких було встановлено, серед іншого, що у заявниці ніколи не було належним чином оформленого права на земельну ділянку, на якому розташовувався гараж.
ПИТАННЯ ПРАВА
З приводу дотримання статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції. Ситуацію заявниці, в якій мало місце позбавлення майна, належало відрізняти від ситуацій:
- стосувалися самовільної будівлі, оскільки у заявниці було належним чином зареєстроване право на гараж, яке не було визнано недійсним або оскаржено протягом 20 років, які передували планування нової забудови;
- в яких в кожному рішенні, дозволяється, щоб будинок залишався на ділянці узбережжя, що знаходився у власності держави, містилася вказівка на те, що даний дозвіл було тимчасовим і могло бути в будь-який час скасовано без надання компенсації (див. Рішення Великої палати Європейського суду з справі "Депаль проти Франції" (Depalle v. France) від 29 березня 2010 р скарга N 34044/02).
Передбачуване "недозволене" використання заявницею земельної ділянки в цій справі треба було не з будь-яких порушень закону під час будівлі гаража, а, головним чином, з розвитку законодавства України в процесі переходу від радянської правової системи, яка не визнавала приватної власності на землю і права оренди на неї в класичному сенсі, до системи, заснованої на правах власності і оренди, які притаманні законодавству України в сучасний період.
У цій справі питання про "суспільний інтерес" у втручанні був тісно пов'язаний з питанням про пропорційності втручання, отже, їх обидва потрібно було розглядати одночасно.
Незважаючи на те, що допустимі межі розсуду держав в сфері регламентації прав людини при визначенні містобудівної політики є широкими, в цій справі були відсутні вказівки на те, якими конкретними міркування такої політики керувалися муніципальна влада при вирішенні і підтримки розміщення житлового проекту, і влада України не прояснили це питання.
В даному контексті незалежно від того, чи можна було вважати втручання відповідним інтересам суспільства, слід зазначити, що жоден такий інтерес не був настільки сильним, щоб обґрунтовувати позбавлення майна без надання компенсації. Зокрема, були відсутні вказівки на те, що рішення влади України були викликані такими важливими інтересами суспільства, як захист навколишнього середовища, необхідність забезпечення верховенства права та заборони незаконних споруд або міркування соціальної справедливості.
Оскільки заявницю розглядали лише як сквоттерів, у неї не тільки не було права на компенсацію, а й вона була зобов'язана в принципі компенсувати владі міста витрати по знесенню гаража. Особливість її ситуації не була взята до уваги.
Не мало значення та обставина, що заявниця не відреагувала на пропозицію влади міста про переговори щодо компенсації. З урахуванням того, як суди України тлумачили і застосовували внутрішньодержавне законодавство, будь-яку пропозицію про компенсацію могло бути тільки ex gratia, і єдиний спосіб появи у заявниці права на будь-яку передбачену законом компенсацію полягав в тому, щоб довести її право на земельну ділянку, що вона спробувала зробити в судах держави-відповідача.
Крім того, була відсутня процесуальна основа для проведення таких переговорів і надання їй інформації, необхідної для прийняття усвідомленого рішення щодо будь-якого можливого пропозиції про компенсації. Таким чином, очевидна відсутність з її боку реакції на пропозицію влади міста про переговори з питання ex gratia врегулювання не могло розглядатися як відмова від її прав. Закон не передбачав виплату будь-якої компенсації, і були відсутні усталені процедури для надань будь-яких гарантій в ході цього процесу. За таких обставин відсутність реакції заявниці на пропозицію влади міста про переговори не було достатнім для того, щоб прийти до висновку про те, що не було допущено порушення її прав. Отже, заявниця була позбавлена будь-якого права на компенсацію.
У ситуації, коли реалізація житлового проекту була направлена в першу чергу на отримання комерційного прибутку приватними особами, не дивлячись на те, що влада України вирішила, що вона відповідала суспільним інтересам, оскільки сприяла збільшенню і оновленню житлового фонду, тільки компенсація, розмір якої визначався в рамках процедури, яка забезпечувала загальну оцінку наслідків експропріації, в тому числі присудження такої суми компенсації, яка відповідала ринковій вартості експропрійованого майна, мож т відповідати вимогам статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції.
У цій справі заявниці не було запропоновано такий компенсації в сукупності з діючими гарантіями.
ПОСТАНОВА
У справі було допущено порушення вимог статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції (прийнято одноголосно).
КОМПЕНСАЦІЯ
В порядку застосування статті 41 Конвенції. Європейський Суд присудив заявниці 8 000 євро в якості компенсації моральної шкоди та матеріальних збитків.